Легенди рідного краю       

 В 2017 році Пустовійтівська сільська бібліотека взяла участь у  конкурсі «Легенди рідного краю», який проводився в рамках реалізації районної програми  розвитку туризму  на території Хмільницького району відділом культури і туризму Хмільницької РДА. 

        Дві легенди, які представила бібліотека, зайняли третє місце.

 

        Бонькова криниця – чиста в ній водиця

 

                          Я воду п’ю із того джерела,

                          В якім наснага трепетна й цілюща.

                          З кринички, що край нашого села

                          Живе з віків, мов пам’ять невмируща.

             Славляться Зозулинці не лише своїм козацьким минулим, гарними краєвидами, роботящими людьми, а й цілющою водою. З покоління в покоління зозулинецькі старожили переповідають легенду про криничку, яка знаходиться поблизу села, обабіч центрального шляху.

            Колись давно жив у селі пан Банько,ніхто зараз не може сказати це було ім‘я його, а може прізвище. Мав цей пан маєток, землю, господарство от і наказав він своїм кріпакам викопати на полі криничку, щоб можна було води напитися в жнива та худобу напоїтити. А вода в криничці виявилась смачною, цілющою та чистою і прозорою, що дно видно. Не раз втамовували тут спрагу місцеві мешканці та прохожі.

             Десь з тих далеких часів стала криничка носити назву – Бонькова. Сама криничка та її назва збереглися до наших днів. Ще й сьогодні вона напуває людей прохолодною, цілющою водою. Люди згадують, що в радянські часи, навіть, брали проби води на аналіз, який показав, що в її складі є срібло та інші корисні для організму елементи.

             А ще говорять, що в засуху сюди приходили вдови, молилися та просили у Бога дощу.

            До цілющої кринички і зараз приходять місцеві жителі, приїздять з інших сіл і не тільки, щоб напитися чистої джерельної води та взяти з собою про запас.

 

 

             Зі слів Рейнт Антоніни Петрівни (1931 р.) та Камінної Феони Олександрівни (1936 р.), записала сільський бібліотекар Дімітрова Лідія Василівна.    

         Тобі розкаже  сива давнина,

 

       Як край мій жив, боровся, розвивався…

                 Моє рідне село моє душе гарну назву – Зозулинці. Є кілька легенд про походження його назви. Хочу розповісти одну, яка мені сподобалася найбільше. Ось вона легенда про рослину «зозулині сльози», яка росла на території села.

              В давні часи жила на світі жінка, і не було в неї чоловіка, а лише троє дітей. Росли вони, веселилися, раділи і горя не знали. Намагаючись прогодувати своїх хлопців і виростити добрими людьми, зранку до ночі працювала бідна жінка, не покладаючи рук. Важка праця під палючим сонцем і проливними дощами в лютий холод і нестерпну спеку забирали у неї молодість та силу. Діти зовсім не допомагали матері. Все грались з друзями до ночі, нічогісінько не робили.

             Одного разу, як свідчить легенда, пішла жінка на річку білизну прати і потрапила під сильний дощ. Застудилася і занедужала. А дітям байдуже. Не було у жінки сил ні з ліжка піднятись, ні їсти зварити. Стала просити мати синів допомогти їй, а вони відмовляються, придумують привід, щоб не допомагати матері. Не стала жінка більше просити, заплакала бідна від образи. А де попали сльози – виростали квіти лілові, і назвали їх «зозулині сльози». Прибігши додому діти побачили, що мати стоїть посеред хати. Бере мати наперсток, а він дзвоном став. Дерев‘яна лопатка, на якій хліб у піч ставлять, обернулось пташиним хвостом. Змахнула жінка руками, а вони перетворились на крила. І стала вона зозулею, вилетіла в віконце і полетіла. Біжать за нею діти, а вона не чує їх, сильно вони її образили. Перестала мати вірити синам своїм, тільки сльози гіркі ллє від образи. А там, де падала її сльозинка, проросла красива квіточка «зозулині сльози".

 

               Учень 7 класу Зозулинецької ЗШ Стасюк Дмитро