Сивіють скроні , серце не старіє

 

         Весна і літо… як швидко вони спливають. І ось тихою ходою підступає осіння пора: рано чи пізно, але дівчина стає молодицею, дружиною, мамою, далі свекрухою чи тещею, і врешті решт бабусею, а парубок стає чоловіком, батьком, свекром або тестем, і нарешті, стає дідусем.

       Наша героїня, Лесько Римма Данилівна,  до якої ми завітали  все життя працювала в колгоспі на різних роботах: в буряковій ланці, на фермі, в рільничій бригаді. Разом з чоловіком виростила двох синів, дочекалась внуків і правнуків. Не простим було її життя та пам’ять береже все і сьогодні вона ділиться своїми спогадами з молодими.

                                                                      

                       У мій сад заблукала    вже осінь,

                     Під ногами холодна роса.

                     Літо вітром у далеч відносить,

                     Посивіла русява коса.

                     Рясно ніжністю квітне калина

                     Хоч минуло життя молоде.

                     У любов незабутками синіми

                     В моїм серці печально цвіте.

                     Вже отави у лузі покошені,

                     Що було-не поверниш назад.

                     У багрянці пекучому осені

                     Догоряє осінній мій сад.

                     Я не буду журитися, плакати,

                     Все було у моєму житті.

                     Золотим падолистом спалахують,

                     Всі стежки і дороги круті.

 

       Нехай ваша осінь, шановна Риммо Данилівно, буде щасливою, а доля щедрою на великі і маленькі радощі, на мир та добро.